Україні 30: курс на зближення з НАТО - чим запам'ятався 2002 рік

В одній з попередніх статей розповідалося про посилення курсу на зближення України з Північно-Атлантичним Альянсом (НАТО). Ряд важливих кроків у цьому напрямку Президент Кучма здійснив спільно з урядом і Радою національної безпеки і оборони. 

Членство в НАТО ставало все більш актуальним для України в світлі посилення загрози міжнародного тероризму. З кожним днем було все більш зрозуміло, що механізми міжнародної колективної безпеки, до яких мала відношення і Україна, не гарантують безпеки її громадян.

Втім, існував цілий ряд серйозних проблем, які змушували керівництво НАТО не поспішати з прийняттям до своїх лав нової держави. 

Саме в цей час Леоніда Кучму підозрювали у схваленні рішення щодо постачання Україною озброєння до Іраку, в якому на той час панувала диктатура Саддама Хусейна. Ішлося про станції пасивної радіорозвідки «Кольчуга». Такі чутки ставили Україну у вкрай незручне становище, адже вже тоді НАТО, членом якого Україна прагнула стати, готувалося до можливої військової операції проти правлячого в Іраку режиму.

В зв’язку з цими підозрами керівництво НАТО не поспішало розкривати обійми перед Україною, поки при владі перебував Леонід Кучма. Це при тому, що саме цей глава нашої держави уперше оголосив про готовність Києва приєднатись до альянсу. Доходило до серйозних міжнародних казусів: лідери європейських країн і США взагалі уникали зустрічей із Леонідом Кучмою, це навіть створило загрозу проведенню саміту НАТО у Празі.

«Навіщо НАТО в своїх лавах країна, яка може за лаштунками підтримувати режими, котрі спонсорують тероризм», - заявляли деякі європейські та американські політики.

Для Києва цей саміт був дуже важливий, бо фактично до цього часу вся програма і ідеологія співпраці між НАТО та Україною в рамках Хартії про особливе партнерство від 1997 року вже була вичерпана. Було необхідно не стояти на місці, рухатися далі, розширювати співпрацю. 

Проте керівництво НАТО продемонструвало певну частку тактовності: воно відокремило власне негативне ставлення до конкретного державного лідера від підтримки тих стратегічних рішень, які були взаємовигідні для України і НАТО.

У Брюсселі і в Вашингтоні вирішили: відносини альянсу з Україною необхідно розвивати «незалежно від того, хто перебуває при владі». Головним пріоритетом було проголошено зближення з народом України.

Відтак на Празькому саміті альянсу у 2002 році було підписано План дій Україна – НАТО.

Даний План дій Україна – НАТО мав ту саму структуру, ті самі п’ять розділів (політичні та економічні питання; оборонні та військові питання; питання ресурсів; питання інформаційної безпеки; правові питання), що й План дій щодо членства (ПДЧ), який підписують із НАТО всі кандидати на вступ до альянсу.

Проте натівці здійснили і певний маневр, щоб показати, що Україна ще не є кандидатом на вступ до Альянсу. Після представлення українською стороною свого проекту Плану дій, представники НАТО спеціально поміняли місцями розділи і їхні назви, щоб План дій Україна – НАТО не був надто схожим на ПДЧ кандидатів.

Річ у тім, що у щирість євроатлантичних прагнень України і її тодішнього керівництва не надто вірили в Брюсселі і Вашингтоні. Києву дорікали у відсутності єдиної думки в українських владних структурах, пустій риториці, не підкріпленій реальними діями, і, головне, у нехтуванні демократичними цінностями, котрі є цементуючою основою Альянсу.

Крім того, представники НАТО ніяких термінів, упродовж яких може відбутися приєднання України до Альянсу, звісно, не оголошували. Втім, така позиція Альянсу більше пояснювалася нагальними інтересами НАТО, а не нагальними внутрішніми проблемами України. У 2004 році до лав НАТО було прийнято ряд нових членів, серед яких була Румунія. Крім того, у 2009 році такої честі була удостоєна Албанія. Вкрай важко уявити собі, що у цих країнах з корупцією та демократією все набагато краще, ніж в України. 

Згадаймо хоча б, що саме Албанія є батьківщиною однієї з найпотужніших кримінальних угруповань, яке ми знаємо, як албанська мафія. Її члени замішані у торгівлі наркотиками, замовних убивствах і работоргівлі. Проте така криміногенна ситуація не завадила Албанії приєднатися до НАТО.

Пройде більше десяти років, і про членство України в НАТО почнуть говорити з новою силою в світлі агресії Російської Федерації проти нашої Батьківщини. Анексія Криму, провокування бойових дій на Донбасі, постійна присутність російських військ на українському кордоні змушують як Україну, так і керівництво НАТО, замислитися над новими шляхами співпраці задля гарантій миру в регіоні.

В свою чергу Росія однією зі своїх найголовніших вимог називає саме гарантію неприєднання України до НАТО. І хоча лідери США, Великої Британії, Німеччини та ряду інших країн заявляють, що кожен бажаючий може приєднатися до НАТО, вони явно не поспішають провокувати Росію і продовжують відтягувати остаточну відповідь щодо українських північно-атлантичних перспектив. Тепер це питання – просто розмінна монета між Росією та західними союзниками.

Зусилля України по членству в НАТО завжди були достатньо активними і, безумовно, у 2002 році вони перейшли на якісно новий рівень. Не дивлячись на суспільно-політичні кризи, наша держава чітко проголошувала свою готовність приєднатися до Альянсу.

Втім, нам не варто забувати, що в цій ситуації, якими б готовими до вступу ми б не були, лише очільники НАТО можуть приймати рішення щодо нашого членства в союзі. Аж до сьогоднішнього дня чіткої ствердної відповіді ми не отримали. Навіть при тому, що Леонід Кучма, який не влаштовував НАТО, вже давно покинув президентське крісло.