Україні 30: парламентські вибори і зближення з НАТО - чим запам'ятався 2002 рік

У 2002 році в Україні вирувало політичне життя. Після згортання акції «Україна без Кучми» опозиція до влади президента Леоніда Кучми ставала все сильнішою і починала набувати вагомого політичного впливу.

Відправлений у відставку прем’єр-міністр України Віктор Ющенко став вагомою політичною фігурою і, що найголовніше, найбільш вагомим претендентом на посаду президента України. 9 січня 2002 року був підписаний договір про створення блоку Віктора Ющенка «Наша Україна».

До його складу увійшли наступні партії: Народний Рух України; Український народний рух (з 25 січня 2003 року — Українська народна партія); Партія Вперед, Україно!; Конгрес українських націоналістів; Ліберальна партія України; Християнсько-демократичний союз; Республіканська християнська партія України; Партія Реформи і порядок.

31 березня 2002 року в Україні відбулись чергові вибори до Верховної Ради. Половина депутатів Ради IV скликання обиралися за пропорційною основою в загальнодержавному окрузі, інша половина — в одномандатних округах. Прохідний бар'єр для партій та блоків становив 4 %. Усього у виборах взяли участь 34 політичних партії. 

Західні та північні області віддали перевагу блоку "Наша Україна", який і здобув перемогу на цих виборах, отримавши 23,57% голосів виборців і здобувши у парламенті 111 місць. 

Південні та східні регіони найбільшу підтримку надали Комуністичній партії України, яка зайняла друге місце з 19,98% голосів. Донецька область віддала перевагу блоку «За єдину Україну!» (11,77%). 7,62% голосів отримав блок Юлії Тимошенко, а Соціалістична партія України мали перевагу у низці районів Полтавської та Черкаської областей (6,87%). З поміж шести партій, які пройшли до парламенту, найменшу підтримку отримала Соціал-демократична партія України (об’єднана) - 6,27%.  Решта 28 партій опинилися за бортом і переважна більшість з них одразу після виборів припинила своє існування.

2 вересня 2002 року Соціалістична партія, Комуністична партія і Блок Юлії Тимошенко провели прес-конференцію, під час якої підтвердили намір почати акції громадянської непокори під гаслом «Повстань, Україно!» з метою проведення дострокових президентських виборів. 

Лідерка БЮТ Юлія Тимошенко оголосила, що акції розпочнуться 16 вересня на Європейській площі у Києві, в усіх регіонах України. Лідерка запевнила, що акції непокори триватимуть «до повної перемоги».

Період політичної нестабільності восени 2002 року, з одного боку, консолідував опозицію в очікуванні президентських виборів. З іншого – він спровокував посилення курсу української влади на зближення з Росією.

Крім того, влада теж не сиділи склавши руки і робила свої «шахові ходи». 16 листопада 2002 року Президент Кучма підписав указ про відставку уряду Анатолія Кінаха і направив до Верховної Ради представлення на згоду призначити новим прем'єром голову Донецької обладміністрації Віктора Януковича. 21 листопада 2002 року Віктор Янукович обраний прем'єр-міністром України 234-ма голосами народних депутатів.

Так до влади наблизилися донецькі підприємці і бізнесмени. Крім того, стало зрозуміло, хто буде головним конкурентом лідера опозиції Віктора Ющенка. 

Втім, політична боротьба та поступовий ухил у бік Росії не завадив формуванню прозахідного вектору української зовнішньої політики.

23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки й оборони України, в якому брав участь президент Леонід Кучма, було вирішено розпочати формування «такої стратегії, кінцевою метою якої буде приєднання України до системи безпеки в Європі, що сьогодні базується на НАТО».

Євген Марчук, секретар РНБО, у зв’язку з прийняттям такого рішення заявив: «В умовах активного розширення НАТО і потепління відносин альянсу з Росією вступ у союз, що нараховує зараз 19 членів, є вигідним і необхідним для України».

На таке рішення вплинули і події 11 вересня 2001 року, коли після терористичних атак на США українське суспільство вкупі з керівництвом держави усвідомило всю крихкість пропонованих до цього зовнішньополітичних концепцій багатовекторності та позаблоковості України.

Замість цього була сформульована прагматична ціль: хоч у віддаленій перспективі, але задля безпеки держави стати членом НАТО. Приблизний термін вступу України в Альянс тоді був визначений у 5–10 років. Тобто, стати членом цього союзу Україна мала змогу у 2007, максимум 2012 році. Втім, як показав час, не судилося.

Треба відзначити, що на той момент українське суспільство ще не було готове до повноцінного вступу до Альянсу. 32,6 % наших громадян все ще вважали НАТО агресивним блоком. Втім, це був прогрес - це було значно менше, ніж у рік перед тим. У 2001 році 48,1 % населення України вважали НАТО агресивним блоком. Причиною такої суспільної думки була атака сил НАТО на Югославію.

Перші серйозні кроки України у напрямку НАТО зіграли важливу роль у подальшому формуванні українського зовнішньо-політичного курсу. Хоча політична криза всередині країни тривала, наша держава чітко продемонструвала свою орієнтацію на майбутнє членство у Північно-Атлантичному Альянсі. Це давало надію на те, що ніякі труднощі та кризи не завадять Україні посісти гідне місце у родині цивілізованих країни.